Фoтo з вільниx джeрeл.

У мeнe є дaвній приятeль, з яким дoсі дружимo і який трoxи зaймaється фeрмeрствoм, xoчa й державний службовець. Тобто у вільний від основної роботи час обробляє з десяток гектарів, що дісталися йому як паї батьків, колишніх колгоспників. А ще кілька паїв він використовує чи то на правах оренди, чи на інших умовах. Хоча які такі можуть бути «інші умови», сказати важко, та я й не допитувався. Крім того, він зумів скористатися ще й із майнових паїв, що їх свого часу просто випрошував у близьких та далеких родичів чи купував за безцінь.

За ці паї йому вдалося заволодіти сякою-такою технікою із колишнього колгоспу. Окрім трактора і сівалки, здається, мав навіть зернозбирального комбайна. Так-от, коли я поцікавився його ставленням до права купівлі-продажу землі сільськогосподарського призначення, мій товариш без вагань відповів, що він проти.

— Чому? — було моє наступне запитання.

— Скуплять, — відповів він. — Олігархи, а ще закордон… — повторив він уже не раз чуте з усіх телеканалів.

— Але ж ти не продаси?

— Я не продам, — його відповідь була все такою ж твердою. — Розумієш, ціна гектара землі вже доходить до п’яти тисяч доларів… Де в селі в кого такі гроші, щоб купити? — далі аргументував він свою позицію.

Не можу стверджувати, чи й справді така вартість землі, та й розмова відбулася десь три місяці тому, але що саме так, як мій товариш, думає переважна більшість українців, нема сумніву. Про це свідчать не лише приватні розмови, а й соціологія. На ці настрої, своєю чергою, орієнтуються політики-популісти як із лівого, так і з правого крила, бо ж головне, щоб сподобатися виборцеві, а що насправді в інтересах того виборця, який, може, і сам не розуміє своєї вигоди, їм байдуже.

Звичайно, кожен має право на свою позицію, і колгоспне минуле міцно засіло в нашу свідомість, як би ми його не цуралися. А особливо щодо землі і приватної власності на неї. Бо ж пам’ятаєте ще зі школи оте уїдливе висміювання у класика: «Їдеш день — чия земля? Калитчина! Їдеш два — чия земля? Калитчина! Їдеш три — чия земля? Калитчина! Диханіє спирає!..» Або ще — приїдуть багаті дядьки і всю землю скуплять, загородять або й у вагони повантажать і до клятих капіталістів вивезуть. Дехто й цього остерігається, сам чув. Щоправда, в те, що приїдуть з Ізраїлю євреї, всі три мільйони, що їх там є, виморять тут усіх українців, а самі зроблять на нашій землі новий Ізраїль, вже, здається, мало хто вірить. Інакше б український народ не обрав президентом Володимира Зеленського. Виходить, хоча б у цьому випадку багаторічна кегебістсько-феесбешна пропаганда, спрямована на те, щоб вбити клин між українцями і євреями, дала збій… Але повернімося до нашої землі.

Як на мене, судячи із затяжної дискусії і всієї тієї тягомотини, що її влаштовують депутати всіх скликань рік у рік, продовжуючи мораторій на продаж землі, — це питання для народу і країни є чи не найважливішим. І лише проблема війни та миру може стати в рівень із цією. Проте для зупинення війни є лише два шляхи: перемога або капітуляція. Ні першого, ні другого ми зробити не можемо, принаймні поки що, отож все залишиться так, як є. А от питання землі залежить цілком від нас, тобто від нашої новообраної Верховної ради.

Тож більшість фахівців уже не перший рік говорить про те, що надати громадянам право купівлі-продажу землі, яке мають вільні люди у всьому світі, тепер для українців не менш важливе, ніж вступ у НАТО. Відрадно, що й у програмі новообраного президента є один привабливий пункт, а саме — увести в Україні ринок землі, а отже, можливість вільно її купувати і продавати. Цей пункт навіює оптимізм. І якщо Володимир Зеленський, маючи більшість у парламенті, доб’ється, звісно, не через «кнопкодавство», аби опоненти не могли потім відмінити це рішення у судах, введення його в дію, то це наблизить нашу країну до Євросоюзу і НАТО навіть більше, ніж безвіз, а чи запровадження в нашій армії натівських стандартів.

Право власності на землю, що є в усьому цивілізованому світі, відкине нас від «совка», а постраждає лише купка латифундистів-орендарів, які тепер за безцінь нею користуються. Оформивши договори оренди навіть на півстоліття наперед, ці фактичні господарі землі заробляють, викачуючи з наших родючих чорноземів, що ними славиться Україна, останні соки, а селяни, колишні колгоспники, та їхні нащадки, власники земельних паїв, із того мають мізер. Запровадження вільного ринку землі дасть країні економічне зростання, а новому президентові чимало нових прихильників саме з людей прогресивних, мислячих. Можете це вважати цитатою із самого себе, бо ж на цю тему доводилося писати вже не раз.

Та й закон можна виписати по-мудрому, як це є в наших європейських сусідів, і знаю, що такі проєкти у Верховній раді вже лежать. Наприклад, записати в законі, що один громадянин може придбати не більше якоїсь там економічно обгрунтованої кількості гектарів, аби при сучасному рівні агровиробництва його господарювання мало шанс бути рентабельним. Скажімо, п’ятдесят гектарів, чи сто, чи сто п’ятдесят! І щоб той громадянин проживав у тій місцевості, де купує землю, не менше якогось часу, десяти чи хоча б п’яти років, з обов’язковою умовою, аби землю обробляв. Можна прописати й інші умови.

Фахівці стверджують, що ВВП країни виросте одразу на три відсотки до плюс тих трьох, що їх уже прогнозують, а це можна порівняти з найкращими темпами зростання, які ми взагалі коли-небудь мали. З одного боку, в економіку буде небачений досі приплив інвестицій, з іншого — з’явиться стимул заробляти та вкладати. А якщо хтось захоче продати свій пай чи паї і передати гроші дітям чи онукам у місто, аби ті, наприклад, покращили свої житлові умови, чи хоча б раз у житті поїхали кудись світу побачити й по-людськи відпочити, чи й навіть накупили ковбаси та шинки і проїли, то кожен має на це повне право.

У світі залишилося лише кілька країн, де громадяни позбавлені права купівлі-продажу землі, серед них Північна Корея, Куба та Україна… Цього права нас позбавили російсько-більшовицькі окупанти ще після 1917 року чи після 1939-го, як у Західній Україні, а ми й досі ніяк не можемо повернутися до норми.

Звичайно, будуть проблеми, без них ніколи не обходиться, але головна проблема, яку треба подолати, — це проблема в наших головах. Адже ще десять років тому переважна більшість українців була проти вступу в НАТО. І росіянам потрібно було напасти на нас, анексувати Крим, почати війну на Донбасі, стимулювати сепаратистські настрої в інших регіонах, аж поки до людей, та й то ще не до всіх, нарешті дійшло, що Північно-Атлантичний Альянс — це не агресивний блок, як нам співала й досі співає російська пропаганда, а місцеві колаборанти із «п’ятої колони» підспівують, а запорука миру і стабільності. Кажуть, краще пізно, ніж ніколи. Але не кажуть, що є таке «пізно», яке вже назавжди, і що добра ложка до обіду.

Для того, аби ще раз упевнитися у слушності тих, хто виступає за право громадян на відкритий ринок землі, варто уважніше придивитися до тих, хто найгучніше — проти. А це вже згадувані політики-популісти, пригодовані олігархами, а також самі олігархічні клани разом з усією челяддю. Відповідна пропаганда ллється у вуха пересічних громадян із телеканалів, що належать їм. На місцевому рівні проти ті уже фактичні землевласники, що понабирали паїв і задешево ними користуються. Ну, і є ще так звані «корисні ідіоти», які, може, і з благими намірами проти всього поганого за все хороше, ось тільки їхній запал, як правило, використовують інші, ті, кого ми не бачимо.

Олександр ВІЛЬЧИНСЬКИЙ,

письменник, член Українського ПЕН-клубу.

м. Тернопіль, «Вільне життя плюс«.

Новости

Мітки: «7днів-Україна», 7днів, земля, Олександр Вільчинський, ринок землі

Поділитись новиною з друзями в соціальних мережах

КОМЕНТУЙ У FACEBOOK