Фoтo з вільниз джeрeл.

Дeдaлі більшoї пoпулярнoсті нaбирaє нe тільки aвтeнтичний укрaїнський стрій, a й прикрaси, кoтрі носили наші предки. Серед різноманітних оздоб помітне місце займають «венеційки» —   намиста зі скляних розмальованих пацьорків. Оригінальні створювали у Венеції, вони були дуже дороговартісні та по кишені лише заможним жінкам і дівчатам. Вишуканість цих прикрас мовила сама за себе — розписані склом по склу, із оригінальними візерунками, приємних кольорів, вони приваблюють погляд і нині.

Подобаються вони й тернополянці Ліліані Антонив. Але моя співрозмовниця не просто захоплюється красою «венеційок», а сама розписує скляні намистини «а ля венеційка». І це їй вдається дуже добре. Про ці незвичайні прикраси я й поспілкувалася із майстринею.

— З чого все почалося?

— Я з дитинства щось малювала, шила, перешивала. Пам’ятаю, якось, коли я була зовсім маленькою, бабця вклала мене спати — сама заснула, а я за той час викроїла собі щось із підодіяльника (сміється. — А. З.) Потім мене почали залучати до рукоділля — бабця дуже гарно шила та вишивала. Але до вишивки у мене рука не лежала… А ось до малювання — так. Більше десяти років я розписувала вітражі, оздоблювала різноманітні речі. Мені подобається, як розписане скло на сонці виграє кольорами. Ось ідеш вулицею — і раптом у вічі впадає сонячний зайчик, а ще й кольоровий. Це мене дуже приваблює.

Розписом намист займаюся близько року. Я родом із Львівщини, коли приїхала до Тернополя, почала цікавитися борщівською вишивкою, заприятелювала із майстринями. Моєю доброю колежанкою стала Лариса Овчарук — вона коуч, створила групу у Фейсбуці, де розповідає, як отримувати прибуток від свого хобі, влаштовувала фотосесії у вишиванках. І на кожній фотографії були надзвичайно красиві давні намиста, і то так багато! Писані пацьорки видались мені просто неймовірними. Лариса радила мені поцікавитися, як вони робляться, адже я малюю по склу. Я подивилась, подумала: то ж скло по склу — потрібні спеціальні матеріали, пальники, майстерня… Подруга й далі спонукала спробувати, почати із розмальовування звичайної скляної намистини. Так з її подачі я створила свої перші розмальовані пацьорки — самі намистини були маленькі, вісім міліметрів у діаметрі, але їх було багато і намисто вийшло «бомба». Для того, аби фарба добре трималася, запекла пацьорки. Потім створила ще кілька намист. Я хотіла перевірити, як ці намистинки «поведуть себе» на практиці, тож залучила чотирьох експерток, які тиждень носили мої намиста. Вони весь день займались різноманітними справами, в тому числі домашніми та спортом. І фарба витримала таке навантаження! Для мене це було дуже важливо.

— Розкажіть детальніше про роботу над намистами.

— Я використовую звичайні скляні намистини. Перед тим як братися за роботу, оглядаю кожну, аби в неї не було дефектів, адже пацьорки із тріщинкам чи повітрям усередині при випіканні можуть потріскатись. Відтак розмальовую.

Для кожного намиста роблю різні візерунки — мені не подобається повторюватись і робити одне й те ж. Цікаво щось змінити, додати нове. Мені приносить задоволення працювати над чимось новим, люблю, коли замовник просить: а зроби таке, якого ні в кого нема. Хочу експериментувати з іншими виробами — приміром, брошками та шпильками для волосся. Ідей багато… не встигаю всі втілити. Адже в мене є основна робота, дім. Створення намист — часозатратне. Якщо все збігається — є вільний час, бажання і натхнення, то можна й за тиждень впоратись, а коли обставини перешкоджають — потрібно близько місяця.

Тепер у мене багато замовлень на намиста, котрі схожі на стародавню «венеційку». Люди тягнуться до нашого давнього, що шанували предки. Крім того, такі намиста дуже красиві. Візерунки старих «венеційок» технічно не складні — вони доволі прості, але тим вони і приваблюють, що нічого зайвого нема.

Якось пробувала працювати дівчина, котра просилась на навчання до мене десь із пів року. Коли сіла за розмальовування пацьорків, її вистачило на пів години. І це попри те, що вона талановита художниця, посидюча. У цієї роботи своя специфіка — не можна розмалювати по-різному наситини. Треба створити зо двадцять приблизно однакових. І така монотонність й одноманітність врешті-решт потрохи набридає. І в мене бувають моменти, коли відставляю все, кажу: чекайте, поки прийде бажання.

Але найголовніше в розмальованих пацьорках «а ля венеційка» навіть не візерунок, а гра кольору та світла. Досягнути цього найскладніше. Мені знадобилися час і багато спроб, аби підібрати ті матеріали, котрі «працювали» би на мій задум — щоби пацьорки вигравали барвами, імітуючи старовинні венеційські намистини. Тепер зрозуміла, що глибини кольору надають кілька шарів лаку — так візерунок наче опиняється під склом, світло заломлюється всередині, барви переливаються, створюючи дуже цікавий ефект.

— Буває, що створили якусь прикрасу і розумієте, що нікому її не віддасте?

— Так буває дуже часто. Чимало прикрас я створювала під себе. Я люблю глибокі кольори, а блакитні — це моя слабкість. Навіть коли створюю намисто у світлих, молочних відтінках, додаю глибоких кольорів. Часто трапляється так, що люди бачать прикрасу на мені й дуже хочуть саме її. Я завжди відраджую від цього, адже це зроблене під себе, ліпше створити нову прикрасу конкретно для людини. У таких ситуаціях завжди знаходимо компроміс.

— Як компонуєте намистини для виробів?

— Переді мною величезний стіл, повністю заставлений намистинами — і розмальовані, і однотонні, і кам’яні, і скляні. Я компоную та підбираю їх під настрій. Як сумний, то роблю чорне намисто, але не повністю — розбавляю його іншими барвами. Я не створюю намиста за певним планом чи схемою — мені притаманна спонтанність.

— Ви також розмальовуєте камені…

— Так, вони себе чудово проявили, особливо сподобалося розписувати перламутр. Цей камінь гарно запікається, а його кольори чудово доповнюють кольори фарб — у результаті намистинка переливається та виграє барвами. Я добираю камені інтуїтивно, хоча знаю, що деякі пов’язують із датою народження людини чи її темпераментом. Знавці також стверджують, що правильно підібране каміння вбирає негативну енергетику, може очистити ауру.

— Як змінилося сприйняття прикрас після того, як почали створювати намиста?

— Тепер я звертаю увагу на прикраси інших. Помітила, що в нас люди дуже звикли до золота, особливо продавці, іноді вони просто обвішані ним, але ж дуже часто воно їм не пасує і значно більше були б до лиця інші прикраси. Тепер я дивлюсь на людину та думаю, яке намисто їй би пасувало.

— Вірите у магічну силу намиста?

— Щось у вірі в обереги є. Я не забобонна — якщо чорна кішка перейде дорогу, то не злякаюсь (сміється. — А. З.) Але чомусь наші предки вірили у захист намиста, тож щось у цьому є.

— Майстрині часто кажуть, що, створюючи щось руками, відпочивають.

— Так, при тому, що від напруження можуть боліти спина й руки, думкою відпочиваю. Всі проблемні ситуації відходять на задній план, а потім полишають. Монотонне заняття розплутує заплутаний клубок думок.

— Яка наступна точка вашого творчого вдосконалення?

— Тепер хочу поєднати свої вироби зі сріблом. Мені не подобається біжутерна фурнітура, та й із деякими матеріалами вона погано взаємодіє, приміром, перламутр від неї темніє. Крім того, розмальовані пацьорки трудомісткі вироби, тому хочеться, щоби і їхнє оформлення було на високому рівні.

Анна ЗОЛОТНЮК.

г-та «Вільне життя плюс».

Новости

Поділитись новиною з друзями в соціальних мережах

КОМЕНТУЙ У FACEBOOK